Текст песни Іван Байдак - У мене ніхто ніколи не закохувався....
Просмотров
148
0 чел. считают текст песни верным
0 чел. считают текст песни неверным
Для вашего ознакомления предоставлен текст песни Іван Байдак - У мене ніхто ніколи не закохувався...., а еще перевод песни с видео или клипом. Также вы можете прослушать песню онлайн
У мене ніхто ніколи не закохувався, жінки були мов прохідні поїзди, немов короткі обідні перерви, передчасні оргазми.
Вони залишали мене в холодні довгі ночі розбитим, як оманливі дзеркала, знівеченим, як зношений одяг, спустошеним, як запас мого бару…
Вони ішли, а я писав поеми, губився серед запитань, знаходячи нові дилеми, сидів і згадував навіщо взагалі це все розпочалось…
Здавалось, вони скоріше спробують вегетаріанство, змінять стать і зневіряться в релігії, звернуться до пластичної хірургії, огорнуть своє тіло татуюваннями, тобто спробують в цьому світі все, але навіть тоді у мене не закохаються…
У мене ніхто ніколи не закохувався:
навіть коли ми кохались у парках та скверах, курили на дахах закинутих будинків, сварились у переповнених трамваях, вони ніколи в мене не закохувались…
Вони не закохувались коли втікали з моїх обіймів, коли намагались врятуватись, посилаючись на недовіру контрацептивам, збій менструального циклу та інші протерті відмовки… Коли зрештою піддавались на мої любощі, коли їх накривала нестримна хвиля бажання, а шкіра наповнювалась вологістю заборони.
Вони ніколи в мене не закохувались…
Вони ніколи в мене не закохувались. Вони розчинялись, мов цукор у каві, шукали ніжність, яку давно забули, спокій, який назавжди втратили… Я для них лише приємний спогад, яскрава подія, яку запишуть в щоденник, постійно згадуватимуть, але ніколи не сприйматимуть всерйоз…
Бо хто ти є? Простий знедолений письменник, який сковує красивими словами, а солодким голосом переконує у їх відвертості, про що я тільки думаю, засліплений ідеєю мистецтва, коли пишу ці душевні історії чи вдовольняюсь ласками випадкових грішниць, і чи надіюсь, що одного разу ти прийдеш мов ранкова прохолода, чи, одержимий пристрастю, я продовжую вбиватись у нових рядках…
Здається, колись мої чорнила висохнуть, я ж випишусь до останньої краплі крові, а ти ніколи в мене не закохувалась, ТИ завжди любила лише моїх героїв…
Вони залишали мене в холодні довгі ночі розбитим, як оманливі дзеркала, знівеченим, як зношений одяг, спустошеним, як запас мого бару…
Вони ішли, а я писав поеми, губився серед запитань, знаходячи нові дилеми, сидів і згадував навіщо взагалі це все розпочалось…
Здавалось, вони скоріше спробують вегетаріанство, змінять стать і зневіряться в релігії, звернуться до пластичної хірургії, огорнуть своє тіло татуюваннями, тобто спробують в цьому світі все, але навіть тоді у мене не закохаються…
У мене ніхто ніколи не закохувався:
навіть коли ми кохались у парках та скверах, курили на дахах закинутих будинків, сварились у переповнених трамваях, вони ніколи в мене не закохувались…
Вони не закохувались коли втікали з моїх обіймів, коли намагались врятуватись, посилаючись на недовіру контрацептивам, збій менструального циклу та інші протерті відмовки… Коли зрештою піддавались на мої любощі, коли їх накривала нестримна хвиля бажання, а шкіра наповнювалась вологістю заборони.
Вони ніколи в мене не закохувались…
Вони ніколи в мене не закохувались. Вони розчинялись, мов цукор у каві, шукали ніжність, яку давно забули, спокій, який назавжди втратили… Я для них лише приємний спогад, яскрава подія, яку запишуть в щоденник, постійно згадуватимуть, але ніколи не сприйматимуть всерйоз…
Бо хто ти є? Простий знедолений письменник, який сковує красивими словами, а солодким голосом переконує у їх відвертості, про що я тільки думаю, засліплений ідеєю мистецтва, коли пишу ці душевні історії чи вдовольняюсь ласками випадкових грішниць, і чи надіюсь, що одного разу ти прийдеш мов ранкова прохолода, чи, одержимий пристрастю, я продовжую вбиватись у нових рядках…
Здається, колись мої чорнила висохнуть, я ж випишусь до останньої краплі крові, а ти ніколи в мене не закохувалась, ТИ завжди любила лише моїх героїв…
I have never fallen in love, the women were like passing trains, like short lunch breaks, premature orgasms.
They left me in the cold long nights as broken, like deceptive mirrors, oblivious, like wearing clothes devastated as a reserve for my bar ...
They went, and I wrote poems, was lost among the questions, finding new dilemmas, sat and remembered why in general it all started ...
It seemed they would rather try vegetarianism, change sex and despair in religion, turn to plastic surgery, turn their body tattoos, that is, try everything in this world, but even then I do not fall in love ...
I have never fallen in love:
even when we were in parks and squares, smoked houses on the roofs, quarreled in overcrowded trams, they never fell in love with me ...
They did not fall in love when they fled from my arms when they tried to escape, referring to distrust of contraceptives, the failure of the menstrual cycle, and other wiped out refusals ... When eventually they were subjected to my whims, when they were covered with an unrestrained wave of desire, and the skin was filled with moisture of the prohibition.
They never fell in love with me ...
They never fell in love with me. They dissolved, like sugar in coffee, looking for the tenderness that has long been forgotten, the peace that was lost forever ... I have for them only a pleasant memorization, a vivid event, which will be recorded in a diary, will always be remembered, but will never be taken seriously ...
For who are you? A simple, despised writer who is conceiving in beautiful words and convinced by a sweet voice in their frankness, about which I only think blinded by the idea of art when I write these spiritual stories or I am content with the caresses of random sinners, and whether I hope that you will come once like the morning coolness , or obsessed with passion, I continue to be killed in new lines ...
It seems that once my ink will dry up, I will pump up to the last drop of blood, and you have never fallen in love with me, you always loved only my heroes ...
They left me in the cold long nights as broken, like deceptive mirrors, oblivious, like wearing clothes devastated as a reserve for my bar ...
They went, and I wrote poems, was lost among the questions, finding new dilemmas, sat and remembered why in general it all started ...
It seemed they would rather try vegetarianism, change sex and despair in religion, turn to plastic surgery, turn their body tattoos, that is, try everything in this world, but even then I do not fall in love ...
I have never fallen in love:
even when we were in parks and squares, smoked houses on the roofs, quarreled in overcrowded trams, they never fell in love with me ...
They did not fall in love when they fled from my arms when they tried to escape, referring to distrust of contraceptives, the failure of the menstrual cycle, and other wiped out refusals ... When eventually they were subjected to my whims, when they were covered with an unrestrained wave of desire, and the skin was filled with moisture of the prohibition.
They never fell in love with me ...
They never fell in love with me. They dissolved, like sugar in coffee, looking for the tenderness that has long been forgotten, the peace that was lost forever ... I have for them only a pleasant memorization, a vivid event, which will be recorded in a diary, will always be remembered, but will never be taken seriously ...
For who are you? A simple, despised writer who is conceiving in beautiful words and convinced by a sweet voice in their frankness, about which I only think blinded by the idea of art when I write these spiritual stories or I am content with the caresses of random sinners, and whether I hope that you will come once like the morning coolness , or obsessed with passion, I continue to be killed in new lines ...
It seems that once my ink will dry up, I will pump up to the last drop of blood, and you have never fallen in love with me, you always loved only my heroes ...