Текст песни Тарас Прохасько - FM - Track 04
Просмотров
30
0 чел. считают текст песни верным
0 чел. считают текст песни неверным
Для вашего ознакомления предоставлен текст песни Тарас Прохасько - FM - Track 04, а еще перевод песни с видео или клипом. Также вы можете прослушать песню онлайн
22.11 Ми чомусь не вважаємо свою місцевість землею плодів. Якщо плоди — то
Закарпаття, Молдавія, може, ще Косівщина. А у нас — хіба картопля, фасоля, якісь кабачки і цибуля. Натомість передкарпаття, передгір'я — це яблуневий рай. Ніде нема таких зимових яблук, хіба що десь на півночі Франції, але їх там усе одно взимку тяжко знайти, бо весь урожай іде на кальвадос. А у нас найцінніші ренети
і йони можуть долежати — якщо з ними любовно обійтися — аж до літа, не втрачаючи смаку й запаху, хоч І постійно віддають свої пахощі приміщенням, у яких переховуються.
Взимку сніговими завалами мешканці гірських садів пробираються до станцій, щоб поїздом привезти до франківського базару трохи яблук. Якби якийсь такий мішок урвався на дорозі, то червоно-жовтий яблучний більярд зігрів би набраним у себе сонцем цілий похмурий вагон «Червоної рути» або обпік би захололими боками безнадійну студінь снігів.
Часом так І стається. Тоді яблука треба визбирати. Але одного разу було так, що ніхто навіть не торкнувся жодної йони, що були розсипані вздовж колії. Вони так і лежали, потім пропекли всю товщу снігу, а згодом увійшли в землю, можливо, —
навіть не розклавшись, цього ніхто не може сказати, бо коли сніг зійшов, не було вже жодного сліду. А не збирали яблук тому, що вони порозліталися з мішка пана Бойка. Пан Бойко власне ніс мішок червоних йон до станції. Було ще темно і дуже морозно. Вушанка була міцно зав'язана, голова зігнута під тягарем, вмощеним на шиї. Тому він не почув, що ззаду їде поїзд, і яблука розсипалися вздовж колії.
Їх не зібрали тоді не лише тому, що зимою нема квітів, які б можна було
покласти на тому місці, а й тому, що вони нагадували про те, як важко втекти від долі. Бо перед тим пан Бойко вже кілька разів потрапляв під поїзд, застрявши на переїзді з фірою. Такого більше не бувало ні з ким і ніколи. З ним жодного разу нічогісінько не ставалося, хоч фіри розліталися на тріски. Для нього поїзди, напевно, назавжди стали чимось таким, як блискавки.
Не знаю чому, але ця історія видається мені страшенно оптимістичною. Хоч і нагадує, що не можна знати, хто доїдатиме зібраний тобою урожай.
Закарпаття, Молдавія, може, ще Косівщина. А у нас — хіба картопля, фасоля, якісь кабачки і цибуля. Натомість передкарпаття, передгір'я — це яблуневий рай. Ніде нема таких зимових яблук, хіба що десь на півночі Франції, але їх там усе одно взимку тяжко знайти, бо весь урожай іде на кальвадос. А у нас найцінніші ренети
і йони можуть долежати — якщо з ними любовно обійтися — аж до літа, не втрачаючи смаку й запаху, хоч І постійно віддають свої пахощі приміщенням, у яких переховуються.
Взимку сніговими завалами мешканці гірських садів пробираються до станцій, щоб поїздом привезти до франківського базару трохи яблук. Якби якийсь такий мішок урвався на дорозі, то червоно-жовтий яблучний більярд зігрів би набраним у себе сонцем цілий похмурий вагон «Червоної рути» або обпік би захололими боками безнадійну студінь снігів.
Часом так І стається. Тоді яблука треба визбирати. Але одного разу було так, що ніхто навіть не торкнувся жодної йони, що були розсипані вздовж колії. Вони так і лежали, потім пропекли всю товщу снігу, а згодом увійшли в землю, можливо, —
навіть не розклавшись, цього ніхто не може сказати, бо коли сніг зійшов, не було вже жодного сліду. А не збирали яблук тому, що вони порозліталися з мішка пана Бойка. Пан Бойко власне ніс мішок червоних йон до станції. Було ще темно і дуже морозно. Вушанка була міцно зав'язана, голова зігнута під тягарем, вмощеним на шиї. Тому він не почув, що ззаду їде поїзд, і яблука розсипалися вздовж колії.
Їх не зібрали тоді не лише тому, що зимою нема квітів, які б можна було
покласти на тому місці, а й тому, що вони нагадували про те, як важко втекти від долі. Бо перед тим пан Бойко вже кілька разів потрапляв під поїзд, застрявши на переїзді з фірою. Такого більше не бувало ні з ким і ніколи. З ним жодного разу нічогісінько не ставалося, хоч фіри розліталися на тріски. Для нього поїзди, напевно, назавжди стали чимось таким, як блискавки.
Не знаю чому, але ця історія видається мені страшенно оптимістичною. Хоч і нагадує, що не можна знати, хто доїдатиме зібраний тобою урожай.
22.11 For some reason we do not consider our country a land of fruits. If the fruit - then
Transcarpathia, Moldavia, may be Kosiv region. And we have - except potatoes, beans, some zucchini and onions. Instead of the Carpathian Mountains, the foothills are an apple paradise. There are no such winter apples anywhere, except somewhere in the north of France, but they are still difficult to find there in winter because the whole crop goes to calvados. And we have the most valuable rennets
and ions can be - if lovingly handled - until summer without losing their taste and smell, though they constantly give their fragrances to the rooms in which they are hiding.
In winter, snow piles of mountain gardens make their way to the stations to bring some apples to the Frankish bazaar by train. If such a bag broke on the road, then the red and yellow apple billiards would have warmed up the whole gloomy wagon of the Red Rute in the sun, or would have burned the hopeless sides of the snow in the cold sides.
Sometimes it happens. Then the apples should be picked. But once it was so that no one even touched any ions scattered along the track. They lay there, then roasted all the thick snow, and subsequently entered the earth, perhaps -
without even decomposing, no one can say that, because when the snow came down there was no trace. They did not pick apples because they flew from Mr Boyko's bag. Mr Boyko actually carried a bag of red ions to the station. It was still dark and very frosty. The ear-band was tightly tied, the head bent under the burden, pinned on the neck. So he did not hear the train leaving behind, and the apples scattered along the track.
They were not harvested then, not only because there are no available flowers in winter
put on the spot, but also because they were reminded of how difficult it was to escape from fate. Because before that, Mr Boyko had hit the train several times, getting stuck at a crossroads. This has never happened to anyone else. It never happened to him, even though the lights were scattered on the wood chips. For him, trains must have become something like lightning forever.
I don't know why, but this story seems terribly optimistic to me. Although it reminds you that you can not know who will eat your harvest.
Transcarpathia, Moldavia, may be Kosiv region. And we have - except potatoes, beans, some zucchini and onions. Instead of the Carpathian Mountains, the foothills are an apple paradise. There are no such winter apples anywhere, except somewhere in the north of France, but they are still difficult to find there in winter because the whole crop goes to calvados. And we have the most valuable rennets
and ions can be - if lovingly handled - until summer without losing their taste and smell, though they constantly give their fragrances to the rooms in which they are hiding.
In winter, snow piles of mountain gardens make their way to the stations to bring some apples to the Frankish bazaar by train. If such a bag broke on the road, then the red and yellow apple billiards would have warmed up the whole gloomy wagon of the Red Rute in the sun, or would have burned the hopeless sides of the snow in the cold sides.
Sometimes it happens. Then the apples should be picked. But once it was so that no one even touched any ions scattered along the track. They lay there, then roasted all the thick snow, and subsequently entered the earth, perhaps -
without even decomposing, no one can say that, because when the snow came down there was no trace. They did not pick apples because they flew from Mr Boyko's bag. Mr Boyko actually carried a bag of red ions to the station. It was still dark and very frosty. The ear-band was tightly tied, the head bent under the burden, pinned on the neck. So he did not hear the train leaving behind, and the apples scattered along the track.
They were not harvested then, not only because there are no available flowers in winter
put on the spot, but also because they were reminded of how difficult it was to escape from fate. Because before that, Mr Boyko had hit the train several times, getting stuck at a crossroads. This has never happened to anyone else. It never happened to him, even though the lights were scattered on the wood chips. For him, trains must have become something like lightning forever.
I don't know why, but this story seems terribly optimistic to me. Although it reminds you that you can not know who will eat your harvest.