Текст песни Ромс - Дарина
Просмотров
62
0 чел. считают текст песни верным
0 чел. считают текст песни неверным
Для вашего ознакомления предоставлен текст песни Ромс - Дарина, а еще перевод песни с видео или клипом. Также вы можете прослушать песню онлайн
Декілька ночей Дарина плакала.
Вони все капали сльози гірькі
А декому, як ліки. Вишиванка змокріла.
На підлогу стрічки впали на біду.
А декому на втіху, у душі
Кохання кричало: "Я і є біда".
Я і є, я і є вона, я і є, те чого прагнула
Твоя вибаглива душа,
Леза ножа, я її межа.
Той самий фініш та траурні квіти,
Діалог Дарини із коханням, наче клей не відстанеш.
Ніч занадто довго тягнеться
І ллються, як з криниці, сльози із її очей,
І зла доля грає з нею,
І цією грою бавиться.
Мати прокидається щоночі, заспокоюює.
Сивий батько мудрий
Дуже серйозно ставиться до того, що сталося.
Біда підкралася, завили в лісі всі вовки,
Земля здригалася, шалена звістка.
Холодний ранок, ливень лив, вітер вив,
Нерівний крок копит коня доносив,
Тріпав їй коси, навік чекання зупинив.
"Загинув він", – сказав вершник високорослий.
Червону стрічку від болю стиснула рука.
Померло у душі, від чого радісно жилося,
І зникла посмішка із губ солодка та м'яка,
І задрижали ноги босі – ось так все почалося.
Дарина вмерти намагалася, в найкраще вбралася.
Навіщо жити, немає в світі більше радості.
Якимось шостим почуттям оговтались батьки та витягли з петлі,
Коли донька з життям прощалася,
А потім знову сльози та дуже довгі сирі дні
Та монолог з Богом у старій місцевій церкві,
Та не за упокій душі горіли ті вогні
І у молитві було чутно, що надія не померла.
День мине, а потім сива ніч приходить.
Як жити скажи, коли нічого не виходить?
Там, де зима, малює свої білі квіти,
Холодні квіти, мертві квіти.
Дарина по саду ходила.
Яблука збирала, калину зривала, різала та у в'язки вязала
У серпні третій рік минув, як батька поховала,
Але сьогодні уночі вона з ним розмовляла.
"Ти не самотня доню", – їй батька голос говорив.
"Його немає тут моя рідненька, витри сльози.
Знімай хустину чорну, чекай на нього, поряд він.
Повернеться, повір, вплітай стрічки у коси".
Тим ранком градом сльози
Із чорних незрівняних вік.
Крики, плач біля ікони на колінах.
Невже це так, невже Господь його зберіг
Невже зі мною буде той, за кого плакала постійно.
І бачив сад, який з дороги скаче чорний кінь,
І кожен бій його копита разом серцем чути,
І поцілунок їхній був такий нестримний та живий.
Навряд чи сад прекрасний той колись його зможе забути.
"Я так скучав. Я так кохаю.
Ні, ні прошу не плач.
Лиха неволя більше нас не зможе роз'єднати.
А за чужину, за полон,
За кожну слізоньку пробач".
І наче батько кинувся їх дочь благославляти,
І мати з хати, і без хустини сивина,
І очи плакали, і стара душа раділа.
Весілля на їх подвір’ї.
Молодь гомінка співала пісню,
Яку співало все Поділля.
День мине, а потім сива ніч приходить
Як жити скажи, коли нічого не виходить?
Там, де зима, малює свої білі квіти,
Холодні квіти, мертві квіти.
День мине, а потім сива ніч приходить
Як жити скажи, коли нічого не виходить?
Там, де зима, малює свої білі квіти,
Холодні квіти, мертві квіти
Вони все капали сльози гірькі
А декому, як ліки. Вишиванка змокріла.
На підлогу стрічки впали на біду.
А декому на втіху, у душі
Кохання кричало: "Я і є біда".
Я і є, я і є вона, я і є, те чого прагнула
Твоя вибаглива душа,
Леза ножа, я її межа.
Той самий фініш та траурні квіти,
Діалог Дарини із коханням, наче клей не відстанеш.
Ніч занадто довго тягнеться
І ллються, як з криниці, сльози із її очей,
І зла доля грає з нею,
І цією грою бавиться.
Мати прокидається щоночі, заспокоюює.
Сивий батько мудрий
Дуже серйозно ставиться до того, що сталося.
Біда підкралася, завили в лісі всі вовки,
Земля здригалася, шалена звістка.
Холодний ранок, ливень лив, вітер вив,
Нерівний крок копит коня доносив,
Тріпав їй коси, навік чекання зупинив.
"Загинув він", – сказав вершник високорослий.
Червону стрічку від болю стиснула рука.
Померло у душі, від чого радісно жилося,
І зникла посмішка із губ солодка та м'яка,
І задрижали ноги босі – ось так все почалося.
Дарина вмерти намагалася, в найкраще вбралася.
Навіщо жити, немає в світі більше радості.
Якимось шостим почуттям оговтались батьки та витягли з петлі,
Коли донька з життям прощалася,
А потім знову сльози та дуже довгі сирі дні
Та монолог з Богом у старій місцевій церкві,
Та не за упокій душі горіли ті вогні
І у молитві було чутно, що надія не померла.
День мине, а потім сива ніч приходить.
Як жити скажи, коли нічого не виходить?
Там, де зима, малює свої білі квіти,
Холодні квіти, мертві квіти.
Дарина по саду ходила.
Яблука збирала, калину зривала, різала та у в'язки вязала
У серпні третій рік минув, як батька поховала,
Але сьогодні уночі вона з ним розмовляла.
"Ти не самотня доню", – їй батька голос говорив.
"Його немає тут моя рідненька, витри сльози.
Знімай хустину чорну, чекай на нього, поряд він.
Повернеться, повір, вплітай стрічки у коси".
Тим ранком градом сльози
Із чорних незрівняних вік.
Крики, плач біля ікони на колінах.
Невже це так, невже Господь його зберіг
Невже зі мною буде той, за кого плакала постійно.
І бачив сад, який з дороги скаче чорний кінь,
І кожен бій його копита разом серцем чути,
І поцілунок їхній був такий нестримний та живий.
Навряд чи сад прекрасний той колись його зможе забути.
"Я так скучав. Я так кохаю.
Ні, ні прошу не плач.
Лиха неволя більше нас не зможе роз'єднати.
А за чужину, за полон,
За кожну слізоньку пробач".
І наче батько кинувся їх дочь благославляти,
І мати з хати, і без хустини сивина,
І очи плакали, і стара душа раділа.
Весілля на їх подвір’ї.
Молодь гомінка співала пісню,
Яку співало все Поділля.
День мине, а потім сива ніч приходить
Як жити скажи, коли нічого не виходить?
Там, де зима, малює свої білі квіти,
Холодні квіти, мертві квіти.
День мине, а потім сива ніч приходить
Як жити скажи, коли нічого не виходить?
Там, де зима, малює свої білі квіти,
Холодні квіти, мертві квіти
Несколько ночей Дарья плакала.
Они все капали слезы гирька
А кому, как лекарство. Вышивка взмокшую.
На пол ленты упали на беду.
А некоторым удовольствие, в душе
Любовь кричало: "Я и есть беда".
Я и есть, я и есть она, я и есть, то к чему стремилась
Твоя требовательна душа,
Лезвия ножа, я ее предел.
Тот самый финиш и траурные цветы,
Диалог Дарьи с любовью, как клей не отстанешь.
Ночь слишком долго тянется
И льются, как из колодца, слезы с ее глаз,
И злой рок играет с ней,
И этой игрой играет.
Мать просыпается каждую ночь, заспокоююе.
Седой отец мудрый
Очень серьезно относится к тому, что произошло.
Беда подкралась, завили в лесу все волки,
Земля содрогалась, безумная весть.
Холодное утро, ливень лил, ветер выл,
Неравный шаг копыт лошади доносил,
Трепал ей волосы, навек ожидания остановил.
"Погиб он", - сказал всадник высокорослый.
Красную ленту от боли сжала рука.
Умерло в душе, от чего радостно жилось,
И исчезла улыбка с губ сладкая и мягкая,
И задрожали ноги босые - вот так все началось.
Дарья умереть пыталась, в лучше впиталась.
Зачем жить, нет в мире больше радости.
Каким-то шестым чувством пришли в родители и вытащили из петли,
Когда дочь с жизнью прощалась,
А потом снова слезы и очень длинные сырые дни
И монолог с Богом в старой местной церкви,
Но не за упокой души горели те огне
И в молитве было слышно, что надежда не умерла.
День пройдет, а потом седая ночь приходит.
Как жить скажи, когда ничего не получается?
Там, где зима, рисует свои белые цветы,
Холодные цветы, мертвые цветы.
Дарья по саду ходила.
Яблоки собирала, калину срывала, резала и в связки вязала
В августе третий год прошел, как отца похоронила,
Но сегодня ночью она с ним разговаривала.
"Ты не одинок дочь", - ей отца голос говорил.
"Его нет ли здесь моя родная, вытри слезы.
Снимай платок черную, жди его, рядом он.
Вернется, поверь, вплетают ленты в косы ".
Тем утром градом слезы
Из черных несравнимых возраст.
Крики, плач у иконы на коленях.
Неужели это так, неужели Господь сохранил
Неужели со мной будет тот, за кого плакала постоянно.
И видел сад, который с дороги скачет черный конь,
И каждый бой его копыта вместе сердцем слышать,
И поцелуй их был такой безудержный и жив.
Вряд ли сад прекрасен этот когда-то его сможет забыть.
"Я так скучал. Я так люблю.
Нет, нет прошу не плач.
Бедствия неволя больше нас не сможет разъединить.
А за чужбину, по плен,
За каждую слезки прости ".
И как отец бросился их дочь благославляты,
И мать из дома, и без платка седина,
И очи плакали, и старая душа радовалась.
Свадьба на их дворе.
Молодежь шумная пела песню,
Какую пело все Подолье.
День пройдет, а потом седая ночь приходит
Как жить скажи, когда ничего не получается?
Там, где зима, рисует свои белые цветы,
Холодные цветы, мертвые цветы.
День пройдет, а потом седая ночь приходит
Как жить скажи, когда ничего не получается?
Там, где зима, рисует свои белые цветы,
Холодные цветы, мертвые цветы
Они все капали слезы гирька
А кому, как лекарство. Вышивка взмокшую.
На пол ленты упали на беду.
А некоторым удовольствие, в душе
Любовь кричало: "Я и есть беда".
Я и есть, я и есть она, я и есть, то к чему стремилась
Твоя требовательна душа,
Лезвия ножа, я ее предел.
Тот самый финиш и траурные цветы,
Диалог Дарьи с любовью, как клей не отстанешь.
Ночь слишком долго тянется
И льются, как из колодца, слезы с ее глаз,
И злой рок играет с ней,
И этой игрой играет.
Мать просыпается каждую ночь, заспокоююе.
Седой отец мудрый
Очень серьезно относится к тому, что произошло.
Беда подкралась, завили в лесу все волки,
Земля содрогалась, безумная весть.
Холодное утро, ливень лил, ветер выл,
Неравный шаг копыт лошади доносил,
Трепал ей волосы, навек ожидания остановил.
"Погиб он", - сказал всадник высокорослый.
Красную ленту от боли сжала рука.
Умерло в душе, от чего радостно жилось,
И исчезла улыбка с губ сладкая и мягкая,
И задрожали ноги босые - вот так все началось.
Дарья умереть пыталась, в лучше впиталась.
Зачем жить, нет в мире больше радости.
Каким-то шестым чувством пришли в родители и вытащили из петли,
Когда дочь с жизнью прощалась,
А потом снова слезы и очень длинные сырые дни
И монолог с Богом в старой местной церкви,
Но не за упокой души горели те огне
И в молитве было слышно, что надежда не умерла.
День пройдет, а потом седая ночь приходит.
Как жить скажи, когда ничего не получается?
Там, где зима, рисует свои белые цветы,
Холодные цветы, мертвые цветы.
Дарья по саду ходила.
Яблоки собирала, калину срывала, резала и в связки вязала
В августе третий год прошел, как отца похоронила,
Но сегодня ночью она с ним разговаривала.
"Ты не одинок дочь", - ей отца голос говорил.
"Его нет ли здесь моя родная, вытри слезы.
Снимай платок черную, жди его, рядом он.
Вернется, поверь, вплетают ленты в косы ".
Тем утром градом слезы
Из черных несравнимых возраст.
Крики, плач у иконы на коленях.
Неужели это так, неужели Господь сохранил
Неужели со мной будет тот, за кого плакала постоянно.
И видел сад, который с дороги скачет черный конь,
И каждый бой его копыта вместе сердцем слышать,
И поцелуй их был такой безудержный и жив.
Вряд ли сад прекрасен этот когда-то его сможет забыть.
"Я так скучал. Я так люблю.
Нет, нет прошу не плач.
Бедствия неволя больше нас не сможет разъединить.
А за чужбину, по плен,
За каждую слезки прости ".
И как отец бросился их дочь благославляты,
И мать из дома, и без платка седина,
И очи плакали, и старая душа радовалась.
Свадьба на их дворе.
Молодежь шумная пела песню,
Какую пело все Подолье.
День пройдет, а потом седая ночь приходит
Как жить скажи, когда ничего не получается?
Там, где зима, рисует свои белые цветы,
Холодные цветы, мертвые цветы.
День пройдет, а потом седая ночь приходит
Как жить скажи, когда ничего не получается?
Там, где зима, рисует свои белые цветы,
Холодные цветы, мертвые цветы